Розлам

Двері. Напис, який нікому не адресований

У прифронтовому місті, на дверях одного під’їзду, хтось вивів крейдою: «Тут живуть люди». Не прізвище, не номер квартири, не прохання до комунальників. Рядок стоїть на дверях, які відчиняються десятки разів на день, і кожен, хто проходить повз, читає його по-своєму. Одні бачать у ньому звіт для тих, хто виїхав і може повернутись. Інші - записку для сусіда згори, який занадто голосно говорить про тих, хто лишився в окупації. Треті - просто факт, який раптом потребує підтвердження.

Крейда змивається дощем, а хтось знову повертає на двері речення, яке ще кілька років тому було б безглуздим. Люди живуть у під’їздах, для цього під’їзди й існують. Але восени 2026 року, п’ятого року повномасштабної війни, що почалась 24 лютого 2022, цей рядок читається як аргумент у суперечці, якої ніхто вголос не веде.

Суперечка має свої числа. У серпні 2026 року Rating Group запитала дві тисячі людей, як вони називають цю війну. П’ятдесят один відсоток відповів: визвольна війна за існування й незалежність держави. Тридцять п’ять - геополітичний конфлікт великих держав, у якому Україна - заручниця. Одинадцять - виснажлива й саморуйнівна.¹ Три відповіді про одну й ту саму війну, три різні країни в одних кордонах. У тому ж опитуванні 43 відсотки сказали, що питання історії та майбутнього зараз не на часі, бо завдання - вижити й зберегти державу. А 98 відсотків позитивно ставляться до воїнів нинішньої армії.

Підтримка визнання ОУН-УПА борцями за незалежність сягнула 82 відсотків у 2026 році проти 45 у 2019-му. Суспільство читає минуле інакше. Народ, який борониться, шукає в минулому тих, хто боронився до нього. Водночас у жовтні 2026 року 62 відсотки опитаних Rating Group відповіли, що не перемагає ніхто.² Ніхто не перемагає; триматися треба й так. З цього зростає все дальше.

Можна виграти війну і не зібрати після неї країну. Ця думка не моя вигадка і не пророцтво; вона - робоча гіпотеза цього тексту, і перевірятиму я її на цифрах, які вже надруковані, і на двох історичних дзеркалах, які вже стоять перед нами, хочемо ми в них дивитися чи ні. Розлам ще рідкий. Його ще можна перемішати. Питання лише в тому, чи бачимо ми його взагалі.

Контракти. Угода, якої ніхто не підписував

У суспільстві, що воює п’ятий рік, діють два контракти, яких немає в жодному законі. Перший міряє людину внеском: скільки днів на позиції, скільки дронів куплено, скільки крові здано, скільки років віддано. Другий міряє людину збереженим життям: вона вижила, вона вивезла дітей, вона дочекалась, вона нікого не зрадила. Обидва контракти чесні. Кожен із них поодинці - основа для поваги. Біда починається там, де вони стикаються і починають конкурувати за одну й ту саму людину.

Сорок три відсотки - відстрочка історії й майбутнього: спершу вижити, потім рахувати. Байдужість собі нічого не відкладає. Але відстрочка має властивість накопичувати відсотки. Питання, відкладені на потім, не зникають; вони тимчасово переходять у сферу побутових оцінок, де замість дискусії їх розв’язує настрій. Хто виїхав - той утік. Хто лишився в окупації - той чекав. Хто ховається від повістки - той зрадник. Оцінки народжуються швидше за факти, і кожна з них - маленький вирок без складу суду.

Аляйда Ассман у книзі «Der lange Schatten der Vergangenheit» 2006 року зауважила річ, яку німецька мова тримає в одному слові, а англійська розводить по двох. «Opfer» означає і жертву-дар, принесену заради вищої мети, вчинок, і жертву-постраждалу, яка терпіла беззахисно.¹⁷ Перше значення отримує монумент. Друге отримує питання. Культурі, якій потрібна гордість, зручно дивитися на першу жертву й відводити очі від другої, бо друга нічого не доводить, окрім того, що світ був жорстокий, а людина - слабка.

Я зупиняюся на цьому слові навмисно, бо вся дальша анатомія розламу стоїть на ньому. Коли суспільство починає сортувати страждання на гідне й негідне, воно не вигадує нічого нового; воно просто застосовує стару мовну пастку до живих людей. Жертва-дар має ім’я на меморіалі. Жертва-постраждала має пояснити, чому вона ще жива.

Шкала. Сім пунктів між родиною і кордоном

КМІС виміряв соціальну дистанцію за шкалою Богардуса, де один означає готовність прийняти людину в родину, а сім - не пустити її в Україну взагалі. Дистанція до внутрішньо переміщених осіб - 3,20; майже 58 відсотків готові впустити їх у своє коло. До біженців за кордоном - 3,66. До російськомовних громадян України - 3,73. До українців, які опинилися в окупації після 24 лютого 2022 року, - 3,97; у своє коло їх готові прийняти 40,7 відсотка. До громадян, росіян за національністю, - 4,32.³

Зупинімося на одній парі. ВПО і людина в окупації - 3,20 проти 3,97. Це одні й ті самі громадяни, розділені тим, де пройшла лінія фронту. Одна встигла виїхати до того, як місто опинилося під прапором чужої армії; інша не виїхала: або не встигла, або не мала куди, або лишилася з хворою матір’ю. Їх судять за географію, якої вони не обирали. Різниця в 0,77 пункту на семибальній шкалі виділяє цілий клас людей, яким доведеться після війни доводити, що вони не вербувалися.

Олексій Антипович, голова Rating Group, у розмові з LB.ua у лютому 2025 року назвав цифри, які стоять за цими десятими: наприкінці 2024 року 20 відсотків жителів підконтрольної території холодно ставляться до українців в окупації, а 30 відсотків тих, хто лишився, так само холодно ставляться до тих, хто виїхав за кордон.⁵ Близько 60 відсотків тих, хто опинився за кордоном, - вихідці з Півдня та Сходу, які виїжджали з російською мовою в побуті й радянським культурним бекграундом. Холодність іде в обидва боки.

Довіра до більшості людей, за квітневим дослідженням ОПОРИ 2025 року, - 21 відсоток у тих, хто в Україні, і 18 відсотків у тих, хто за кордоном.⁶ Я читаю ці цифри без звинувачення, бо впізнаю в них і себе: у кожного з нас є мовчазний список, кого ми поважаємо і кого засуджуємо, і цей список був у нас до війни - війна лише дозволила вимовляти його вголос. Але є межа, за якою список перестає бути приватною думкою і стає соціальним механізмом. Ми занадто часто пробачаємо виживання тільки тоді, коли бачимо, що людина виживала не за себе. Власне життя саме по собі більше не є достатньою підставою. Це речення я пишу про нас усіх, і про себе теж.

Пошук. Півтора мільйона папірців

Громадське 17 серпня 2026 року, посилаючись на в.о. голови Національної поліції Максима Цуцкірідзе, повідомило: за 2026 рік поліція отримала понад півтора мільйона звернень від ТЦК щодо розшуку громадян, які ухиляються від мобілізації.⁷ Джерело рахує звернення; скільки людей за ними, у статті не сказано. Одна людина може стояти за кількома зверненнями, і все ж масштаб явища видно без уточнень: розшук співгромадян став однією з рутинних функцій держави.

Проблема безпеки реальна, і її треба визнати повністю, перш ніж говорити далі. Армія потребує людей, фронт тримається на людях, і той, хто свідомо ухиляється, перекладає свою частку на чужі плечі. Держава, яка не шукає ухилянтів, зраджує тих, хто служить. Усе це правда. І саме тому, що це правда, варто подивитися, у що перетворюється гнів, адресований ухилянтам.

У грудні 2024 року Rating Group разом із Українським ветеранським фондом виміряли довіру: військовослужбовцям ТЦК не довіряють 67 відсотків, довіряють 29; військовослужбовцям ЗСУ на фронті довіряють 94.⁸ Опитування вимірює довіру і не дає причин. Але сусідство цих цифр говорить про деформацію, якої немає в жодному статуті. Гнів шукає досяжного. Справжній ворог за лінією фронту, недосяжний; ухилянт - у сусідньому під’їзді, і ТЦК - на вулиці. Інверсія ворога - механізм старий: коли реальна загроза поза зоною досяжності, злість знаходить ту, що під рукою.

Готовність терпіти війну стільки, скільки потрібно, за даними КМІС у жовтні 2026 року, - 62 відсотки.⁴ По регіонах, проти вересня: захід виріс із 61 до 69 відсотків; південь упав із 55 до 50; схід упав із 56 до 47. Витривалість у країні нерівна.

Стигма, покладена на цілу категорію, працює дешево: не треба розбиратися, хто ухилянт через страх, хто через цинізм, хто через хвору дитину вдома. Одне слово накриває всіх. І кожен, кого воно накрило, після війни повернеться в цю країну з осадом, який не змиється крейдою.

Ветеран. Канон, який ранить своїх

Звіт GMF від квітня 2025 року фіксує понад 1,2 мільйона ветеранів; міністерства прогнозують п’ять-шість мільйонів.⁹ Перші вже пройшли фронт; другі тільки мають його пройти. Документ, що наводить обидві цифри, називається «Reintegrating Ukraine’s Veterans».

Довіра до ветеранів, виміряна у грудні 2024 року, - 96 відсотків до ветеранів АТО, які знову воюють, і 88 до ветеранів АТО 2014-2021 років. Образ ветерана в українських медіа в тому ж опитуванні: 64 відсотки вважають його «переважно позитивним», 20 - «скоріше нейтральним», 4 - негативним. Героїчний канон працює. Але у канону є зворотний бік, і його видно в іншій лінії того самого дослідження.

Частка тих, хто вважає, що держава виконує зобов’язання перед ветеранами: 69 відсотків у серпні 2022 року, 53 у січні 2023-го, 33 у вересні 2023-го, 25 у березні 2024-го, 25 у грудні 2024-го. П’ять точок, одна лінія вниз. Падає віра в те, що держава тримає слово перед ним. Канон, який звеличує, водночас ранить тих, для кого він створений: герой у ньому завжди невтомний, спокійний, незламаний, зручний. Герой має відповідати образу; образ вигадали без нього.

П’ять-шість мільйонів людей із досвідом фронту повернуться в суспільство, яке вже навчилося сортувати. Їх сортуватимуть теж. Ієрархія виживання не зупиниться на демобілізації; після війни вона вийде в цивільне життя, де для неї ще не збудували фільтра.

Латентність. Чотириста один голос

Офіс генерального прокурора 19 червня 2026 року повідомив через Радіо Свободу та Українську правду: задокументовано 401 факт пов’язаного з конфліктом сексуального насильства над цивільними - 250 жінок і 151 чоловік, серед них 23 дівчинки й один хлопчик. За областями: Запоріжжя 33, Київщина 60, Донеччина 92, Харківщина 48, Херсонщина 124.¹⁰ Підозру повідомлено 116 російським військовослужбовцям; до суду передано 64 обвинувальні акти щодо 81 особи; розкрито 148 фактів; винесено 19 вироків щодо 26 осіб, усі - до позбавлення волі.¹¹

Число 401 рахує людей, які наважилися заговорити. Самих злочинів воно не лічить. Чоловіки - більше третини заявників, і кожен із них подолав страх перед слідством і ще один страх, перед власним оточенням, де чоловік, який розповідає про таке, ризикує отримати замість співчуття новий статус у чиємусь мовчазному списку. Скільки людей не заговорили - не знає ніхто. Латентність ховає цю частину злочину від статистики, бо її носії вирішили, що мовчання дешевше.

Ось де ієрархія виживання показує свою ціну найвиразніше. Суспільство, яке сортує страждання на гідне й негідне, створює податок на правду: скажи - і отримаєш клеймо разом із підтримкою. 401 людина цей податок сплатила. Решта рахує його щодня і поки що обирає тишу. А тиша, накопичена в тисячах родин, після війни стане тим матеріалом, з якого складається осад там, де мала скластися пам’ять.

Дзеркало. Питання, яке ставили тим, хто вийшов

1 січня 1942 року у Вільнюському гетто Абба Ковнер проголосив маніфест, у якому фраза про отару, що йде на забій, була закликом до збройного опору.¹² А далі з цією фразою сталося те, що буває з сильними словами: її вирвали з контексту й почали вживати проти тих, проти кого вона ніколи не була спрямована.

Деніел Гордіс переказує спогад Томмі Лапіда з книги його сина Яїра Лапіда «Memories After My Death»: у ньому ветерани ішува питали тих, хто вийшов із таборів, «Why didn’t you fight back?» і «Why did you go like sheep to the slaughter?».¹⁴ У їдальні, де працював кухарем один із тих, хто вижив в Аушвіці, із синім номером на руці, старожили кликали його «Мило», а джерело прізвиська, словами Лапіда, було «a twisted play on the famed Nazi plan to use Jewish body fat to make soap». Людина, яка пройшла через фабрику смерті, отримала в країні, збудованій як притулок, кухонне прізвисько, зроблене з її власного страждання.

Кнесет 1 серпня 1950 року ухвалив закон про нацистів і їхніх пособників, і в 1950-х під ним судили єврейських функціонерів таборів і гетто - капо, поліцаїв гетто, членів юденратів; близько сорока процесів відбулося між 1951 і 1972 роками.¹³ Судили справжніх пособників, і вина багатьох була реальною. Країна, яка виграла свою війну за незалежність і мала повне моральне право пишатися собою, кілька років сортувала власних врятованих. На гідних і негідних.

Інший бік цього дзеркала стоїть східніше. За даними В. Земскова, на 1 березня 1946 року перевірку пройшли 4 199 488 репатрійованих радянських громадян; 608 095 - 14,48 відсотка - направлено до робочих батальйонів; 272 867 - 6,50 відсотка усіх повернутих, військовополонених і цивільних разом, - передано до НКВС, і передача до НКВС - окремий статус, відмінний від полону.¹⁶ Переможна держава приймала власних людей назад через фільтрацію, і підозра ставала для сотень тисяч постійною адресою. Дві переможні країни, дві різні системи, і в обох першим словом до своїх було питання.

Єрусалим. Свідки проти прізвиська

11 квітня 1961 року в Єрусалимі почався процес над Адольфом Айхманом. Прокурор Гідеон Гаузнер будував обвинувачення на свідченнях тих, хто вижив.¹⁵ Місяцями, до 15 серпня, країна слухала по радіо людей, яких у 1950-х питали, чому вони йшли як отара. Тепер ці самі люди стояли на трибуні. Wikipedia фіксує показання Цивії Любеткін, яка розповіла про збройне повстання у Варшавському гетто: «countered any insinuation that Jews went “like sheep to slaughter.”»

Я зупиняюся на цій трибуні надовго, бо тут сталося те, заради чого цей текст написаний. Їх питали не про те, як вони воювали. Їх питали, чому вони не чинили опору. Роками країна носила це питання в собі. Процес 1961 року не скасував питання законом; він дозволив тим, до кого воно було адресоване, відповісти на всю країну, по черзі. І країна почала збиратися навколо їхніх свідчень - підсудний у скляній кабіні вже не був центром цієї уваги.

Ті, кого в 1950-х називали прізвиськом у їдальні, у 1961-му вийшли на трибуну. Скільки коштує такий перехід і чи обов’язково для нього потрібен Айхман, історія не каже.

Механіка. Що рухає рідину, доки вона не схопилась

Я не вірю в заклики до єдності, бо єдність, проголошена зверху, вимагає мовчати про розлам, і під нею розлам не заливається. Вірю в механізми, і їх небагато.

Пам’ять, яка вміщує обидва значення слова «жертва». Меморіал героєві і простір для тієї, хто терпіла беззахисно, не конкурують - вони стоять поруч, і культура, яка вміє тримати поруч монумент і свідчення, не змушує живих вибирати між ними.

Чи зможе державна мова обійтися без ярликів, коли слово «ухилянт» у документі працює інакше, ніж слово «громадянин, який ухиляється від мобілізації», бо перше - статус, а друге - опис дії, і статус лишається на все життя, а дію можна змінити. Мова держави - форма, в яку заливається розлам; ярлик у законі або в новині - вже майже вирок, і зняти його потім не зможе жоден процес, схожий на єрусалимський.

Закон має зважувати вчинки, і тільки їх: людину судять за те, що вона зробила, з доказами, з адвокатом, із строками; те, де її застала лінія фронту і якою мовою вона думала в дитинстві, на ваги не потрапляє.

Гаузнер у 1961 році зробив одну річ, яку варто назвати окремо: він віддав трибуну тим, хто пройшов. Чесний образ ветерана і чесна трибуна для того, хто вижив, - інфраструктура, без якої п’ять-шість мільйонів повернуться в країну, що вже навчилася їх сортувати, і почнуть сортувати її у відповідь. На війні швидко засвоюєш просту істину: кордони тримають підрозділи, але країну тримають зв’язки між людьми. Зв’язок не тримається на довірі в 21 відсоток. Він тримається на тому, що людина, яка вижила, не змушена це пояснювати.

Двері. Рядок, який тримає

Крейдяний напис на дверях під’їзду в прифронтовому місті змивають дощі, і хтось знову його обновлює. «Тут живуть люди». Коли я починав цей текст, напис здавався мені звітом; тепер він здається вимогою - не до тих, хто виїхав, і не до тих, хто лишився, а до самого способу, яким ми дивимося одне на одного. Люди живуть у під’їздах, у таборах, у гетто, у фільтраційних таборах, у чергах до ТЦК і в чергах на кордоні, і питання завжди те саме, чи визнаємо ми їх людьми до того, як вони пояснили, як саме вижили.

Ізраїль зібрався навколо свідчень через роки й один процес. Радянський Союз розподілив своїх повернутих по батальйонах і особових справах. Обидві країни виграли свої війни. Зібралася після війни одна.

Можемо виграти війну і не зібрати після неї країну. Такі випадки в історії трапляються частіше, ніж хочеться. Розлам ще рідкий: 3,20 проти 3,97 - ще не прірва, 25 відсотків віри - ще не нуль, 43 відсотки відстрочки - ще не відмова. Але рідина схоплюється непомітно, і день, коли вона стане твердою, не відзначать у жодному опитуванні.

Коли ти наступного разу ловитимеш себе на тому, що мовчки зважуєш чиєсь виживання, перед тобою знову стоятимуть ті самі двері з написом, який комусь довелося повертати після кожного дощу.